R.I.P.

Сьогодні ховатимуть світлого і доброго хлопця, люблячого батька, мого однокласника, Загребельного Степана, котрий загинув 12 червня в зоні АТО, захищаючи нас із вами. Йому було 26. У нього залишилась дружина і 9-місячне маля. Найменше, що я можу зробити – розповісти про нього, аби кожен відчув, що це не абстрактна смерть десь там, вона стосується всіх, вона реальна і жорстока, і забирає найкращих. НАЙКРАЩИХ, чуєте? 

Ми вчилися з 1-го по 9 клас разом, і світлішої дитини годі було й шукати. Ми називали його Стьопа, а деякі вчителі, котрі до нього ставилися з особливою прихильністю, – Стєпашка)) В нього були такі довгі і гарні вії, що всі дівчата в класі вмирали від заздрощів, мовляв, от несправедливість)) Перед уроками частенько вибігав назустріч першій вчительці, аби допомогти їй нести сумку, повну наших зошитів). А ще, уявіть собі, він один-єдиний з хлопців (незважаючи на кпини друзів) ходив з нами після занять на творчий гурток, йому подобалося створювати щось своїми руками, що згодом, в дорослому житті, переросло у самовіддану працелюбність. Він був простий сільський хлопчина, з величезним чуйним серцем. Весь час усміхнений і сором’язливий такий…

Пару років назад чисто випадково зустріла його на  вулиці разом із ще однією однокласницею. Після короткої наради ми вже сиділи в кафе і кожен ділився своїми бідами і радощами, заповнюючи прогалини знань один про одного. Розмова текла в такому спокійному руслі, наче і не існувало тих, грубо кажучи,  10 років.  Ми довго собі балакали, хтось навіть підкинув ідею хоч зрідка зустрічатися по можливості.  Я записала його номер телефону. Це був єдиний спосіб зв’язатися, адже в соцмережах він не був зареєстований. І так ні разу і не подзвонила. Я ТАК НІ РАЗУ ЙОГО І НЕ НАБРАЛА. Мені здавалося ще встигну… Більше того, про його службу  в зоні АТО я дізналася аж тепер, коли Стьопи вже немає. Так і виходить, ми бідкаємося і картаємо себе тоді, коли вже в тому немає ані найменшої потреби.

Мені важко уявити, що відчуває його мати і дружина. Я всім серцем їм співчуваю. Їхня біль – моя біль і біль тисяч і тисяч людей, котрі втратили в цій жахливій війні хто знайомих, хто друзів, а хто дітей, братів, чоловіків, батьків.

Спочивай в мирі, друже… 

Знаєте, вже третій однокласник покинув цей світ, а я все ніяк не можу змиритися з усвідомленням надмірної крихкості життя. ДЕ ТА ПРАВДА??? Я не розумію. Не розумію я.